Мій товариш до мене приходить вночі,
Він мене не будить, бо має ключі.
Він на кухні сідає, а я собі сплю.
Він там вірші складає,
А я їх не люблю.
Та, буває, щось раптом насниться дурне,
І встаєш, щоб здійснити невідкладне турне.
І до ліжка зворотню долаючи путь,
Я спитаю в товариша: «А як тебе звуть?»
І він завжди називає ім'я,
Що ніколи не чув від товариша я.
Це ім'я кострубате, що ніколи не чув,
Я не можу згадати,
Бо одразу забув.
І я знову лягаю, і сниться мені,
Що ми вдвох ідемо на далекі вогні.
І товариш не бачить обличчя мого,
Бо дивлюсь я на всесвіт очима його.
Простір, — навколо простір,
А порожнечі нема.
В гості, до себе в гості
Нас кличе біла зима.
Все під снігом замовкло, тільки річка рида.
Щось бурмоче на броді скажена вода.
Ніч гартує свій морок і зірками бринить,
А на березі тому
Багаття горить.
Так горить, аж танцює, висвітлює ліс.
Ми йдемо до ріки крізь густий верболіз.
І товариш мій входить спокійно в потік,
А мене, замість нього, смертний холод обпік.
Простір, — навколо простір,
А порожнечі нема.
В гості, до себе в гості
Нас кличе біла зима.
Прокидаюсь я ранком, і на кухню іду.
Там займуся сніданком,
Якщо їжу знайду.
Тільки сяду до столу, —
Телефон дзеленчить, —
Буде хтось, безголовий,
Мене розуму вчить.
Я веду з ним розмову,
Сам себе їдучи,
І все дивлюсь навколо, —
Хто тут був уночі?
Раптом — зирк на підлогу, — там лежить біля ніг
Білий аркуш паперу, чистий-чистий, як сніг…
Простір, — навколо простір,
А порожнечі нема.
В гості, до себе в гості
Нас кличе біла зима.